Випускниця GoStudy Аня Володкіна: про мрії, навчання, Чехію та студію кераміки

Аня Володкіна вже близько семи років живе у Чехії. Зараз закінчує навчання в університеті та працює у празькій студії кераміки Kera. Kult. Ми поговорили про те, як починалося її життя в Європі, що для неї означало навчання у GoStudy та як вона бачить своє майбутнє.

Як усе починалося

— Аня, розкажи, як у твоєму житті трапилася Чехія?

— Коли я була підлітком, ми з батьками багато подорожували Європою. І мені, і їм дуже сподобалася Чехія. Батько завжди хотів, щоб я навчалася тут. Мамі подобалася місцева погода та природа, мені те, що Чехія знаходиться в серці Європи. Куди не поїдеш, все близько.

Розмови про переїзд почалися ще у 10 класі. Я їздила на літні канікули до Праги разом із GoStudy. Це був, мабуть, найнасиченіший місяць у моєму житті. Щодня ми вивчали чеську, крім того, через кожні два-три дні було заплановано якусь подорож. Ми були у Чеському Крумлові, Чеській Швейцарії, у селищі Святий Ян під скелею. Побували у Відні, Дрездені, відвідували аквапарки та зоопарки.

Завдяки цим літнім канікулам я й подивилася визначні пам’ятки Чехії — потім, коли я вже сюди переїхала на ПМП, часу на мандрівки не вистачало.

У нас були класні куратори, Маша Конишева та Гліб. Пам’ятаю, що Маша перекладала нам на всіх екскурсіях, і чехи її постійно питали, чи не чешка вона, бо вона не мала акценту. Вона була на зв’язку 24/7, можна було звернутися до неї з будь-якого питання.

Вечорами ми збиралися у парку та грали в мафію. Нас було багато, всі були з різних країн — Росії, Казахстану, України, Азербайджану, і було дуже весело.

У 2017 році я закінчила 11 клас. У GoStudy мені допомогли зібрати всі потрібні документи, тому студентську візу я отримала буквально за пару місяців і 1 вересня вже була в Брно.

Не пам’ятаю, чому ми вибрали саме Брно, але зараз це вже не важливо.

Після прильоту мене зустріли, допомогли мені купити квиток. Куратори допомагали і потім, з візовими, побутовими питаннями та організаційними завданнями щодо навчання.

Я жила за два кроки від школи GoStudy, так що ходила на заняття пішки. Ми мали класних педагогів — Вікторію і, здається, Оксану. Оксана нам була просто як мама: ми не лише вчилися, а й разом їздили на пікніки, робили гриль. Було чудово.

— Наскільки важко було освоїти чеську мову?

— Чеську я вивчала ще в Києві — ходила на мовні курси при Посольстві Чехії, тож коли я приїхала до Брно, у мене вже був рівень А1, і мені було простіше, ніж решті хлопців і дівчат. Їм чеська спочатку здавалася дуже складною.

Треба віддати належне нашим викладачам: ми мали дуже багато практичних занять. Наприклад, ми дві години займалися у класі, а потім викладачка говорила: «Хлопці та дівчата, сьогодні у нас за планом похід на ринок. Ділимося на невеликі групи, ось вам список продуктів та список тем для розмови, спробуйте підходити до чехів та запитувати». Потрібно було, наприклад, дізнатися про історію того чи іншого місця, записати все і потім переказати в класі.

Було страшно, звісно. Викладачка Оксана говорила так: «Нічого не бійтеся, підійдіть і поясніть, що ви вчите чеську, що для вас дуже важливо поспілкуватися наживо, і що людина вам дуже допоможе, якщо поговорить з вами». І ми підходили і спілкувалися. Через місяць-півтора мовний бар’єр став потроху зникати. Звісно, ​​це відбувається не одразу.

Про себе можу сказати, що мовний бар’єр не був для мене серйозною проблемою. Ми всі живемо у великому світі і розуміємо, що для когось чиясь мова не є рідною. Буває, я нервуюся, коли в розмові забуваю якесь слово чеською чи англійською, але я не зустрічалася з нерозумінням у цьому плані.

Проте ми — емігранти, тож хочеш-не хочеш, мову треба освоїти.

— Як відбувався процес нострифікації?

— Я складала її кілька разів, бо мені попалися не найпростіші предмети
— фізика, хімія та географія. Проблема була в тому, що якщо ти не складеш хоча б один з іспитів, то тобі доводиться перескладати все. Пам’ятаю, як ми нервувалися, готувалися — але саме це нас і об’єднувало.

Про навчання у виші та роботу

— Життя після закінчення курсів. Розкажи, як воно складалося?

— Після закінчення курсів GoStudy я пішла навчатися до приватного вишу в Брно.

Спочатку планувала вступати на медицину. Батько в мене хірург, займається ендопротезуванням, мати — кардіолог. Потім зрозуміла, що це не зовсім моє. Все ж таки життя лікаря крутиться виключно навколо лікарні, в якій він працює, і те, що відбувається там, завжди буде на першому плані.

Тож я обрала економіку.
Моя спеціальність — «Globální podnikání a management» — у перекладі з чеської «Глобальний бізнес та менеджмент». Те, що я здобула в GoStudy — знання мови, подолання мовного бар’єра, дозволило мені без проблем навчатися у виші.

— Поговорімо про виш. Чи складно вчитися?

— ВНЗ — це непросто. Але якщо викладач бачить, що ти намагаєшся, він завжди піде тобі назустріч.

З труднощів згадується така історія з початку навчання: приходжу я на лекцію, а її веде викладач-словак — словацькою. Я на той момент, звичайно, розуміла чеську, але не настільки, щоб зрозуміти за аналогією і словацьку. Добре, що в нас потім з’явилися конспекти чеською, і стало простіше. А педагога, здається, замінили.

— Як складаються стосунки з однокурсниками-чехами?

— Скажу так: у мене є своє сформоване коло спілкування, і у свій час у мене не було бажання його розширювати, тому ми з однокурсниками так і залишилися на відстані, в режимі «привіт-привіт». Але, звісно, ​​якщо звернутися по допомогу, то вони обов’язково допоможуть.

— Як щодо роботи за спеціальністю?

— Знання, здобуті у виші, можуть мені стати в пригоді під час розвитку керамічної студії Kera. Kult, в якій я зараз працюю. Я ніколи не бачила себе як офісний співробітник — мене цей формат праці просто демотивує.

Коли я викладаю на заняттях у студії чи роблю щось цікаве сама, а мої вироби потім хочуть купити — це мене мотивує. Мені дуже подобається вигадувати разом із нашими учнями способи, як втілити ту чи іншу їхню ідею в життя. Дуже хочеться далі розвиватися у цьому напрямі.

— Підробіток під час навчання — чи це реально, на твій погляд?

— Усі мої знайомі і працювали, і вчились. Зрозуміло, що при цьому вони не отримували «відмінно» за всі іспити, але виші успішно закінчили. Я думаю, що дуже важливо вміти лавірувати. Я цьому навчилася ще у школі: встигала і тусити, і в олімпіадах брати участь. Мені здається, що навчання приносить навіть більший ефект, коли ти не просто сидиш і зубриш, а тобі доводиться швидко орієнтуватися, питати, можливо десь щось піддивитися або навіть списати.

Про акліматизацію та перші роки в Чехії

— Що було найскладнішим у ході акліматизації в країні?

— Я тільки зараз розумію, що спочатку я начебто жила на дві країни. Я часто їздила додому. У перший рік приїхала на зимові канікули через пів року відсутності, потім почала їздити частіше, кожні два-три місяці. Це було доступно — лише півтори години літаком до Києва.

Тоді в мене з’явилося дивне відчуття: у Чехії мені класно, комфортно, тут мої друзі, коло спілкування, яке я створила сама з нуля. У Києві залишилося інше життя, у створенні якого брала участь не лише я, а й батьки, школа тощо. Коли я перебувала у Києві, мені хотілося до Чехії, коли була у Чехії, прагнула до Києва.

Згодом у мене зникло відчуття будинку як місця зі стінами та дахом. Воно залишилося у друзях та близьких. Якщо я поряд з мамою, то-де б ми не були в цей момент, я почуваюся як удома. Те саме стосується друзів.

Ще дивно усвідомлювати те, що все твоє життя міститься в кількох валізах.
Чехія навчила мене бути мінімалісткою. Під час переїздів я викидала дуже багато всього — не хотілося тягати за собою зайвий вантаж. До того ж я не люблю, коли навколо мене вдома у просторі багато речей — це не дає зосередитись.

У Чехії мені подобається відчуття свободи та того, що ти можеш висловити свою думку і тобі нічого за це не буде. Дуже добре, що в Чехії прагнуть з розумінням і прийняттям ставитися до ЛГБТ-спільноти — це те, чого не вистачає в Україні, Росії, Білорусі. Мені здається, важливо розуміти, що кожна людина має право на свій вибір, який нікого, крім неї, не стосується. Чудово, що люди в Чехії можуть не соромитись бути тими, ким вони є. Мені хотілося б, щоб в Україні теж так було.

У Чехії у мене дуже розширився кругозір. Я зрозуміла, скільки буває різних людей, релігій, думок, поглядів на ту чи іншу ситуацію. Звичайно, ми й до цього багато подорожували з батьками, але одна річ, коли ти приїжджаєш у місто, як турист, і зовсім інша — коли ти живеш там постійно.

Після переїзду були і депресивні стани, і апатія. Дивишся на те, як весело та спокійно живуть друзі вдома, але ти вже не там, тобі треба будувати нове життя. Думаю, що у цьому питанні мене зрозуміє будь-який емігрант. Тобі хочеться бути і там і там, але це неможливо. Прийняти це дуже складно.

— Переїжджати до іншої країни в юному віці чи вже старшому — що легше, на твою думку?

— Усе залежить від людини. Пам’ятаю, коли ми з батьками переїхали з Донецька до Києва, їм було на той момент близько 40 років, і розпочинати нове життя на новому місці їм було складно.

Мені зараз дуже легко міняти місце проживання, я обожнюю переїзди. Люблю збирати та розбирати речі. Мені подобається пересування — але, мабуть, це тому, що немає відчуття дому, про яке ми говорили раніше.

— Як боротися з депресивними станами у перші кілька років після переїзду?

— Я дзвонила мамі, татові, дідусеві з бабусею. Мені завжди казали: «Якщо не вийде, не переживай, тобі є куди повернутися. Ми на твоїй стороні». Батьки часто приїжджали. Важливо не втрачати зв’язку із сім’єю. Сім’я — це те, що було до Чехії і буде після неї.

Банально, але факт: не потрібно сидіти в чотирьох стінах, необхідно витягати себе погуляти, хоч би чого це коштувало. Я люблю поговорити, і я «виговорювалася». Мені допомагало те, що ми жили в гуртожитку, так чи інакше доводилося спілкуватися, і в ході розмови легшало, туга і депресія йшла. До того ж у Чехії весь час якісь свята — чим не привід для радості!

Про Чехію та чехів

— Як ти ставишся до Чехії та чехів?

— Мені подобається Чехія, я почуваюся тут комфортно. Дуже добре, що чехи почали приймати моїх земляків на початку війни. Я теж працювала волонтером на автобусному вокзалі «Флоренц» та на головному вокзалі, зустрічала біженців. Ми роздавали SIM-картки, допомагали з житлом та документами. Я бачила, що більшість волонтерів були чехами, вони дуже близько до серця сприйняли цю ситуацію. Я дуже вдячна їм за таке ставлення, їх внесок. Думаю, що всі ми, хто переїхав з України і живе в Чехії, повинні бути вдячні чехам за такий підхід до ситуації, що склалася.

— Відзначаєш чеські свята чи дотримуєшся лише рідних традицій?

— Ми із задоволенням святкуємо з друзями чеське Різдво. Збираємось разом, готуємо щось смачне, потім дивимося різдвяні фільми. Наш, православний день, приходить згодом, і в Чехії до цього моменту вже немає святкової атмосфери. Тому на «наше» Різдво ми найчастіше роз’їжджаємося по своїм домівкам.

— Що ще Чехія внесла у твоє життя?

— З’явилося більш відповідальне ставлення до довкілля.
Вимикаю воду, поки чищу зуби, сортую сміття.
Купую на Різдво просто ялинові гілки, а не живу ялинку — пам’ятаю, що ліси вирубують через наші «свята».
Користуюся екозасобами для дому.
Зрозуміла, що прив’язка до матеріальних речей — погано. Цьому мене навчила і Чехія, і війна. Трапляється в тебе щось з улюбленою річчю — і ось вона, депресія. Не треба так.

— Аня, чи спілкуєшся ти з кимось із курсів GoStudy?

— Я вже сприймаю своє коло спілкування як даність і встигла, на мою думку, забути, що з деякими хлопцями та дівчатами ми познайомилися саме в GoStudy. З однією дівчинкою, наприклад, ми навчалися на курсах, разом мешкали у гуртожитку. Зараз вона теж мешкає в Празі, викладає йогу, і я ходжу до неї на заняття.

Мені здається, мовні курси — це дуже класний спосіб завести друзів, оскільки у вас спочатку однаковий старт. Ви можете підтримувати та мотивувати один одного на цьому шляху. І це чудово.